«Убер» Бруно

Сучасний реципієнт настільки зіпсований, що зі споживацької коми його може вивести лише те, що виходить за рамки буденного сприйняття. Геї? Так. Расизм? Так. Саша Барон Коен? Так, так, так!

Після вусатого, дещо недоумкуватого Бората гомосексуальний тележурналіст з Австрії Бруно – герой з амбіціями, цілеспрямованістю і непереборною жагою слави. Він – втілення культу незалежної особистості, якій байдуже все, окрім самої себе. Бруно – егоцентрист, зациклений на своїх примітивних бажаннях: гарно виглядати, мати якомога більше шанувальників, а відтак відчувати захоплення собою. Він не розуміє, що сама лише зовнішність не є запорукою успіху, а шанувальники не перетворяться в друзів, а їхня любов зникне так само швидко, як і з'явиться.

«Мені 19 років, і в мене досконале тіло», – вважає андрогінний Бруно, проте рідко звертає увагу, як на його тіло (в тому числі оголений пеніс, яким він вимахує з телеекрану) реагує оточення. Свою гомосексуальність він розвинув до крайньої межі суспільного терпіння. Від нього шарахаються, його осуджують, від нього відвертаються. Таким чином як режисер Ларрі Чарльз, так і автор сценарію Саша Барон Коен ніби вичавлюють величезний вугор на тілі сучасної культури. Через демонстрування абсурдних за змістом ситуацій вони не лише викликають сміх, але й створюють логічну картину, яка викликає дискомфорт сприйняття, а проте є реальністю, нехай і дещо гіпертрофованою.

Весь фільм – це наскрізна іронія над суспільством, що перетворилося на всюдисущий карнавал. Індустрія моди, якою так захоплюється головний герой, насправді є поверховою і пустою. Намагаючись бути модним, Бруно епатує настільки, що з'являється на один з показів у костюмі, пошитому з липучки і, потрапивши з необережності на подіум у приліплених до костюма фіранках, майках і т.д, починає крокувати наче модель. Така іронія над тим, що ми називаємо модним, доповнюється тим, кого ми вважаємо знаменитим.

Найбільше Бруно турбує питання «що зробити, аби стати суперзіркою?». Відповідь на нього шукає впродовж усієї стрічки. «Аби прославитись, треба спілкуватись зі знаменитостями», – підказує йому вірний «Санчо  Панса» Луц. Помічник допомагає Бруно організувати інтерв’ю з низкою голлівудських зірок, проте вже під час першої зустрічі, спілкуватись з епатажним ведучим відмовляються і всі інші. Піар-менеджер першої гості розповідає колегам, що Бруно запросив їх у винайнятий будинок, меблями в якому були робочі (мексиканці). Ця алегорія щипає за болюче місце американців, які начебто збудували свою країну силами мешканців Третього світу. Свою обраність відчуває і сам Бруно. Як істинний австрієць, він переконаний, що повинен стати «найвизначнішою австрійською зіркою з часів Гітлера». Відомих акторів він називає по-своєму: Вілла Сміта – Вільгельмом Шмідтом, Бреда Піта – Бредольфом Пітлером, а Мела Гібсона – священним іменем Фюрер. 

Аби хоч якось їм уподібнитись і стати «головним кіногеєм після Шварцнегера», Бруно вигадує наступний спосіб прославитись – стає учасником масовки в серіалі, але його звідти виганяють, тому він вирішує, що допомогти може секс із знаменитістю. Але, Увага!, справжньою знаменитістю в розумінні Бруно є політик, один з колишніх кандидатів у президенти. Розчарувавшись, що не зміг його звабити, він вдається до безпрограшного варіанту – благодійності.

Висвітлюючи подвійні стандарти у пориві допомогти, скажімо дітям Африки, автори фільму показують нам карту Землі, кожен континент якої зображений згідно зі стереотипними уявленнями про нього. Так, Африка в леопардовій тканині, США – у джинсовій, а Європа – у шкірі, брендованій під Луї Віттон. І знову повертаємось до проблеми споживацтва, адже Бруно по дорозі назад до Лос-Анджелеса вирішує зупинитись «на шопінг» і вимінює айпод на чорношкірого малюка. «У Бранжеліни (Анджеліни Джолі) він є, і в Бруно тепер є», – вихваляється він.

Разом із асистентом асистента Луцом (корпоративність суспільства), гомосексуальний герой розпочинає піар себе за рахунок хлопчика. Спершу він влаштовує фотосесію, до участі в якій шукає білошкірих дітей-моделей. І ось тут починається цікавий епізод. Під час опитування батьків потенційних маленьких моделей, Бруно одними із пунктів вказує «чи схудне ваша донька за тиждень з 11 кг до 7-ми» або «чи не проти, аби вашого сина розіп’яли на хресті поруч з моїм». І батьки…погоджуються на все. Діти для них товар, що принесе гроші. Не більше. Трохи згодом про своє батьківство Бруно вирішує розповісти на ток-шоу, де й демонструє усі ці провокативні фото дітей. Хлопчика, якого Бруно охрестив іменем ОуДжей, забирає соціальна служба.

Отож, нічого не допомагає. Усі намагання стати зіркою розпадаються на друзки. Бруно досі нікому не відомий. А чому? А тому, що «всі знамениті чоловіки – натурали», – вирішує він і спішить звільнятись від гомосексуальності  до американських пасторів – «гейконвертерів». Їхня присутність в США вже сама по собі викликає скептицизм. Один з них радить зайнятись тим, що роблять справжні чоловіки – потягати залізо і пройти муштру в військовому училищі, зайнятись полюванням чи навіть чоловічими боями. Проте усюди Бруно зневажають, він опиняється зі своєю «проблемою» сам на сам і допомогти йому ніхто не має ані найменшого бажання. Культ справжнього чоловіка у фільмі нам вимальовують в діалозі про вагіну чи епізодом про свінгерський клуб. Справжній чоловік – жеребець, в якого Бруно так і не судилося перевтілитись.

Бажана слава навпаки приходить до нього у вигляді численних сюжетів на телебаченні, в яких він цілується і пеститься зі своїм помічником Луцом на арені чоловічих боїв. Його гомосексуальна природа спричинила небачений до цього резонанс. Показовість цього моменту у тому, що жодні попередні засоби, до яких вдавався Бруно не лише не принесли йому слави, а й навпаки лише погіршували ситуацію, в той час, як природність, щирість  поведінки допомогли таки втілити мету.

«Я Бруно – голуб миру», – співає він наприкінці фільму. Разом із ним у студії Боно з U2, Стінг, Снуп Дог і навіть Елтон Джон. Бруно не змінився. Він залишився самим собою, але таки став убер знаменитим. Яким шляхом? «Не важливо, забийте» :)